Підприємництво в Україні: суть, типи та умови формування

З осені 1991 р. Україна розвивається як незалежна держава. Відтоді до неї постійно прикута увага всього світу. І не тільки тому, що Україна друга за розмірами країна Європи, яка відігравала і відіграватиме значну роль у розвитку цього континенту світу. Передусім інтерес до України пов'язаний з економічним поступом країни, з реальними можливостями її інтеграції в європейську та світову економіку. Значна роль у цьому, як відомо, належить ринковим перетворенням, реформуванню її командно-адміністра­тивного механізму господарювання. 

Сьогодні безальтернативність розвитку ринкової економіки в Україні є загальновизнаною. На цьому шляху уже відбувся демонтаж централізованого планового управління економікою, у процесі змін прав власності, створенні підприємства нового типу, які госпо­дарюють на власну відповідальність. Структурні макроекономічні реформи поєднуються з формуванням відповідних ринкових інсти­тутів: орієнтованих на ринок правових норм, зокрема договірного права, банківської системи з центральним і комерційними банками, податкової системи, удосконаленої та зміненої системи соціального захисту. 

Та все ж найголовніше для ринкової економіки — це створення умов для ефективного постійного розвитку малого та середнього бізнесу, формування духу підприємництва. Адже останній, його невпинна інноваційна спрямованість є рушійною силою в умовах ринкового середовища. З'ясування суті, типів і умов формування під­приємництва в Україні, як і проблем, що виникають на шляху його наступного успішного розвитку, і присвячена ця робота. 

Підприємництво в економічній теорії 

Поняття «підприємець» і «підприємництво» утворилися від англійських слів businessman (ділова людина), entrepreneur (під­приємець), entreprise (підприємство). 

Зауважимо, що становлення самого феномену підприємництва й вироблення ідеї підприємництва відбувалися одночасно. Одним з перших, хто зацікавився проблемою підприємництва, вважається англійський політеконом середини XVIII ст. Р. Кантильон, який присвятив низку своїх праць основним закономірностям розвитку ранньої капіталістичної економіки. У своїй книзі «Досвід про природу торгівлі взагалі», опублікованій у 1755 р. уже після його смерті, Кантильон одним з перших сформулював тезу про можливість окремих суб'єктів ринкових відносин купувати товари дешевше і продавати їх дорожче завдяки існуючій різниці між попитом і пропозицією на ринку. Саме він назвав цих суб'єктів ринку підприємцями («підприємець» — у перекладі з французького «посередник»). 

Окремі положення, сформульовані Кантильоном, наприклад такі, як розрізнення прибутку і підприємницького доходу, залежність між кількістю грошей в обігу та масою товарів тощо, пізніше були розроблені в працях представників класичної політекономії. Р. Кан­тильон розглядав підприємця як особливого суб'єкта, наділеного здібностями передбачати, ризикувати, брати на себе відповідальність за прийняті рішення не лише у стандартних ситуаціях, айв обставинах ризикованих, у тому числі — в інноваціях. Р. Кантильон звернув увагу на те, що такі люди досягають успіху й у виробництві, але не обов'язково є власниками функціонуючого капіталу. 

Подальший розвиток теорії підприємництва пов'язаний з ім'ям фундатора і видатного представника класичної школи політичної економії А. Сміта (1723-1790). Головна заслуга А. Сміта полягала в тому, що, узагальнивши ідеї, висунуті його попередниками, він запропонував власну систему методів, принципів та категорій економічної науки, яка посіла гідне місце у класичній політичній економії. Виступивши з розгорнутою критикою меркантилізму та всіх форм монополізму, що обмежує вільну конкуренцію. 

Серед науковців, що розробляли теорію підприємництва, досить відомим є також ім'я І. Тюнена. Йому вдалося розгорнуто оха­рактеризувати підприємця як носія особливих якостей (уміє ризи­кувати, ухвалювати нестандартні рішення й відповідати за свої дії), і тому він претендує на незапланований (непередбачуваний) прибуток. Щоправда, І. Тюнен вважав, що підприємець не обов'язково повинен бути інноватором. 

Погляди І. Тюнена були розвинені Ф. Найтом. По-перше, він грунтовно досліджував такі категорії, як ризик та невизначеність, сформулював відмінності між ними. По-друге, показав, що, незва­жаючи на невизначеність майбутнього, підприємець може «вгадати» основні параметри розвитку виробництва й обміну і тому отримати додатковий комерційний ефект. Підприємницький дохід, за Ф. Най­том, — це різниця між очікуваною (прогнозною) грошовою виручкою фірми й реальною її величиною. Унаслідок теоретичних досліджень Тюнена-Найта економічна наука помітно просунулася в пізнанні суті підприємництва. 

Представники австрійської школи — Л. Мізес, Ф. Хайек, Ф. Візер, І. Кірцнер та інші — ініціювали нову хвилю досліджень теорії й практики підприємництва. На думку Ф. Візера, підприємець, будучи власником засобів виробництва, одночасно може виступати в ролі роботодавця, кредитора, дебітора, орендодавця, орендаря, управ­ляючого підприємством тощо. «Його економічне лідерство, — під­креслював Візер, — починається з основи підприємства: він не лише постачає необхідний капітал, а й висуває ідею, уточнює та здійснює план і залучає співробітників. Коли підприємство організоване, він стає керівником як в теоретичних, так і в комерційних питаннях» [І, с. 140]. Як вважав І. Кірцнер, властивості нерівноважних ринкових ситуацій заслуговують не меншої уваги, ніж рівноважних. Нерів-новажні ситуації базуються на різниці між попитом і пропозицією як у часі, так і в просторі, Звідси й виникають можливості для отримання додаткового прибутку, з використанням яких задовольняється суть підприємництва. 

У сучасній як зарубіжній, так і вітчизняній економічній літературі все ще немає чіткого і загальноприйнятого визначення підприєм­ництва. Як писав відомий американський економіст П. Ф. Друкер, «минуло вже багато років відтоді, коли Сей увів в оборот цей термін, а ми всі ще продовжуємо плутатися у визначеннях "підприємець" і "підприємництво"». 

Тому не дивно, що в сучасній вітчизняній і зарубіжній еконо­мічній літературі є немало визначень поняття «підприємництво». Певною популярністю на Заході користується формулювання, запро­поноване самим П. Ф. Друкером. Продовжуючи і певною мірою кори­гуючи позицію Шумпетера у визначенні підприємництва, він, зокрема, писав: «Нововведення є особливим інструментом під­приємців, засобом, за допомогою якого вони і використовують зміни як сприятливу можливість для здійснення своїх задумів у сфері бізнесу та послуг... У завдання підприємців входить цілеспрямований пошук джерел нововведень, а також змін та їх ознак, що вказують на можливість досягнення успіху». 

На думку П. Ф. Друкера, не всі, хто займається бізнесом, є під­приємцями. Так, згідно з Друкером, такими є лише особи, які відкри­вають свій власний дрібний бізнес. І справді, у програмах американ­ських шкіл бізнесу курси з підприємництва, як правило, навчають принципам організації нових невеликих підприємств. Більше того, за словами Друкера, капіталіста й інвестора, взятих самих по собі, не можна вважати підприємцями, відмітною рисою яких є те, що «вони намагаються створити щось нове й відмінне від того, що вже є, змінюють і перетворюють ціннісні установки». 

Більш прийнятне визначення підприємництва дають американські економісти К. Макконнелл і С. Брю. На їх думку, підприємництво — це особливий вид діяльності, в якому підприємець, по-перше, бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу й праці в єдиний процес виробництва товарів і послуг; по-друге, ухвалює основні рішення, що визначають напрям діяльності підприємства; по-третє, діє як новатор, який прагне запропонувати споживачеві нові товари й послуги через введення нових виробничих технологій і нових форм організації бізнесу; по-четверте, ризикує своїми засобами, часом, діловою репутацією. 

Аналіз зарубіжної літератури й перших вітчизняних праць з теорії та практики підприємництва показує, що, визначаючи його еконо­мічну суть, доцільно відштовхуватися від характеристики категорії «підприємець». Підприємництво як процес прямо й безпосередньо пов'язане з діловими якостями підприємця як основного суб'єкта цього процесу. Насамперед це його здатність на ініціативній та інноваційній основі, не боячись повної економічної відповідальності, йти на ризик і в особливий спосіб з'єднувати чинники виробництва так, щоб у перспективі отримати додатковий прибуток. Здатність по-особливому з'єднувати різні чинники виробництва на інноваційній, ризикованій основі залежить від особистих якостей підприємця, — чи то конкретної людини, чи колективу індивідів. Серед цих якостей визначальну роль відіграє здатність: 

1. ухвалювати нестандартні новаторські рішення не тільки в стандартних, а й особливо — у невизначних ситуаціях
2. генерувати нові виробничі й комерційні ідеї, оцінювати їх перспективність з погляду отримання додаткового прибутку
3.  оперативно оцінювати інновації з позиції їх кінцевої ефек­тивності
4. оцінювати ринкову кон'юнктуру з погляду отримання додат­кового прибутку
5.  ризикувати
6.  аналізувати інформацію й робити правильні з позиції ринкової кон'юнктури висновки

У більшості випадків суть підприємництва підміняється метою підприємницької діяльності. На жаль, такий підхід панує сьогодні і в Україні, він закріплений у нас законодавчо. Наприклад, у Законі України «Про підприємство» від 7 лютого 1991 р. дається таке форму­лювання: «Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку». 

У наведеному формулюванні підприємництво зведено до зви­чайного бізнесу. Така точка зору зберігається і в інших законодавчих актах, зокрема в Законі «Про державну підтримку малого під­приємництва в Україні», Цивільному кодексі України та ін., у працях вітчизняних учених, що досліджують проблему підприємництва. Наприклад, в «Економічній енциклопедії» підприємництво характе­ризується як «ініціативна самостійна діяльність громадян, фізичних і юридичних осіб, що спрямована на отримання прибутку або особис­того доходу, здійснювана від свого імені, на свій ризик, під свою майнову відповідальність або від імені і під юридичну відпо­відальність юридичної особи». При цьому підкреслюється, що «під­приємництво передбачає майнову відповідальність в межах, що визна­чаються організаційно-правовою формою підприємства (державне, відкрите акціонерне товариство, закрите акціонерне товариство, товариство, індивідуальне приватне підприємство, виробничий коопера­тив, муніципальне, унітарне підприємство)». 

На нашу думку, особливо яскраво відмінності між підприєм­ництвом та бізнесом відображають такі дві моделі підприємницької поведінки. 

Перша модель — «класична». Вона орієнтується на максимізацію віддачі від ресурсів, які є у даної фірми. Схема дій підприємця тут така: 

• оцінка наявних ресурсів

• вивчення можливостей досягнення мети

• використання тієї можливості, яка забезпечить максимальну віддачу від наявних ресурсів. 

Друга модель — «інноваційна». Вона передбачає використання будь-яких можливостей для розвитку виробництва, навіть якщо власних ресурсів для цього недостатньо. Схема дій підприємця в цьому випадку така: 

• формулювання мети

• вивчення зовнішнього середовища в пошуках альтернативних можливостей

• оцінка своїх ресурсів та співвіднесення їх із знайденими мож­ливостями

• пошук у зовнішньому середовищі додаткових джерел (у разі браку власних ресурсів)

• діяльність відповідно до найвигіднішої альтернативи із залучен­ням як своїх, так і зовнішніх ресурсів

Як бачимо, у цитованій праці увага зосереджується на різних характерних рисах діяльності підприємця. За першою моделлю метою підприємництва (звичайного бізнесу) є отримання середнього при­бутку, а метою другої моделі підприємницької діяльності (власне підприємництва) стає отримання надприбутку. Не викликає сумніву те, що отримати надприбуток можна, лише забезпечивши успішне виконання першої моделі підприємницької поведінки. 

Отже, мета підприємництва — отримати не лише прибуток взагалі, а надприбуток, тобто додатковий підприємницький дохід. Цей приріст доходу — результат реалізації особливих здібностей під­приємця виключно раціонально з'єднати чинники виробництва, досягнутий з допомогою інноваційного ризикованого підходу. Іншими словами, додатковий підприємницький дохід може бути отриманий завдяки використанню інноваційних, ризикових здібнос­тей підприємця. 

Таким чином, підприємництво являє собою один із ключових інститутів ринкової економіки, а підприємець є головним суб'єктом економічної діяльності й ринкових відносин. Можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що ринкова економіка за своєю природою має підприємницький характер, адже, як вважав І. Шум-петер, підприємництво — один з економічних чинників разом з капіталом, працею й землею. 

Підприємець використовує у виробництві новітню техніку й технологію, по-новому організовує працю, використовує новітні підходи у керівництві працівниками. Як наслідок, індивідуальні витрати виробництва у підприємця нижчі від суспільних, на базі яких установлюється ринкова ціна. Для цього підприємець максимально ефективно налагоджує службу маркетингу. Він краще за інших визначає ринок, на якому найвигідніше закупити засоби виробництва, точніше «вгадує», на який продукт, у який час, на якому сегменті ринку виявиться найбільшим платоспроможний попит. Отже, він отримує більше прибутку, ніж звичайні бізнесмени. До того ж підприємець постійно ризикує. Він не уникає ризику, як це зазвичай має місце при орієнтації на середній прибуток, а йде на нього свідомо, щоб отримати більший прибуток, ніж інші, тобто отримує своєрідну компенсацію за цей ризик. 

Описаний процес у всьому різноманітті його організаційних, економічних та інших елементів, має, як результат, додатковий підприємницький дохід, що й становить глибинну суть підприєм­ництва як складного й різноманітного суспільно-економічного явища, зорієнтованого, зрештою, на максимальне задоволення суспільних потреб. 

Іншими словами, підприємництво — це особлива інноваційна форма бізнесу, яка у відповідних історичних і соціально-еконо­мічних умовах стає переважаючою, що і забезпечує економічну динаміку всьому суспільному відтворенню. Країна, якій властивий такий тип відтворення, багато в чому захищена від перебоїв і, тим більше, потрясінь у господарській сфері. її суспільно-економічний прогрес набуває рис динамічності й стійкості, у неї складаються передумови для стабільного економічного розвитку. 

Розгляд підприємництва як чинника особливого типу суспільного відтворення був би неповним без акценту на вже згадану його іманентну складову. Йдеться про організацію й управління всім про­цесом створення підприємницького доходу, багато в чому оригі­нальних і часто навіть унікальних. Цей момент органічно пов'язаний з економічною суттю підприємництва і визначає конкретну структуру останнього у кожний даний період часу. Організаційно-управлінська компонента підприємництва охоплює не тільки виробництво, а й фази обміну та розподілу. На практиці ця складова реалізовується, зокрема, через стратегічне, поточне й ситуаційне планування, через постійно змінювані системи стимулювання праці й оновлення технічної основи виробництва, через маркетинг. 

Природно, підприємництво не може не включати інноваційного моменту, який завжди породжує невизначеність, тому ризик є клю­човим елемент підприємництва і до того ж слугує певною мірою перевіркою його професіоналізму, здатності правильно орієнтуватися у ринковому середовищі. 

Отже, зі всього викладеного можна зробити висновок, що підприємництво є насамперед рушійним економічним феноменом і з цього погляду воно є одним з центральних елементів ринкової системи. Головна мета будь-якої підприємницької діяльності — це отримання надприбутку завдяки удосконаленню виробництва й розподілу матеріальних або інших благ та послуг. 

Якщо звичайний бізнес у кращому випадку може лише утримати досягнутий рівень, то підприємництво виконує також важливі соці­альні функції, зокрема функції створення нових робочих місць, поповнення бюджетів держави й місцевої влади через виплату по­датків тощо. Стосовно до сучасної Україні важлива роль підприєм­ництва полягає також у тому, що в процесі свого становлення й постійного розширення воно створює умови для формування середніх суспільних прошарків, які є гарантом соціальної й політичної ста­більності суспільства з розвиненою ринковою економікою. 

З урахуванням цього можна сказати, що підприємництво — складне соціально-економічне явище, що базується на соціальній активності й самостійності суб'єктів економічної діяльності і спрямоване на організацію виробництва й пропозиції на ринку таких товарів або послуг, які можуть викликати інтерес споживача і принести підприємцеві прибуток вищий за середньо-суспільний підприємницький дохід. Це — багатогранний вид економічної діяль­ності, здійснюваний практично в усіх галузях народного господарства й у всіх сферах економіки.

Кредісов Вячеслав Анатолійович

Київ (плини України 2003)